|
| Ip: 213.160.136.57 Тема: Історія Великої Олександрівки Історія району відходить у глибину віків. Тисячі курганів розкидані по степах Херсонщини, з них 170 – археологічні пам’ятники епохи міді та бронзи. В історичні часи на території району послідовно змінювали один одного скіфи, гети, роксолани, готи, гунни, бомари, авари, хазари, тіверці, мадяри, печеніги або узи і половці. Основним населенням території степової України і нашого краю були кочові скотарі – скіфи, які поклали початок першому державному утворенню в Подніпров’ї. В ІІ ст. до н.е. у Причорно-морські степи зі сходу ринула нова хвиля кочівників-сарматів. На території Великої Олександрівки проживали також носії кемі-обінської культури сере-дини ІІІ – початку ІІ тис. до н.е., яка проникла в степи з гір і передгір’я Кри-му. В основі діяльності кемі-обінців було скотарство і землеробство, мислив-ству надавалось другорядне значення. Кемі-обінська культура на території нашого району представлена небагатьма захороненнями в курганах – ровесниках єгипетських пірамід - у селищі Велика Олександрівка. В районі розміщені кургани висотою від 3 до 6 метрів, свідки життя і боротьби кочових племен, які служили спостережними пунктами або місцем поховання стародавніх мешканців. Про перебування людей на території Великої Олександрівки свідчать знахідки кам’яної сокири епохи бронзи (ІІ ст. до н.е.). За часів Київської Русі на території Херсонщини виникло ряд східно-слов’янських поселень, у т.ч. місто Олешшя (на місці сучасного Цюрупинсь-ка). В 1242 р. татаро-монголи поруйнували ці поселення. В другій половині ХІV ст. територію сучасної Великоолександрівщини захопило литовське кня-зівство. І до цього часу збереглася пам’ять про ті часи. Східна частина Вели-кої Олександрівки називалась „литовською”, а хто на ній жив – „литовцями”. У другій половині ХV ст. територію Великоолександрівщини захо-пила Туреччина. Проте протягом 500 років „дике поле”, як називали колись наш край, було майже не заселене (існували лише козацькі перевози і зимів-ники, в т. ч. на місці сучасних Давидового Броду та Білої Криниці). Після визвольної війни українського народу під керівництвом Богда-на Хмельницького і возз’єднання України з Росією, територія Великоолекса-ндрівщини ввійшла до складу Російської держави (1667 р.) і перебувала під її юрисдикцією аж до 24 серпня 1991 року, коли український народ проголосу-вав за свою незалежність. „Билися люди, як риба об лід, у три погибелі перегиналися. Ходили чутки про Новоросію, про степи Причорноморські. Багато людей ішло туди. А що воно і як воно там – ніхто не знав. От і вирішили послати туди чоловіка, який бував у бувальцях, і знав по чому фунт лиха. Олександром його звали. Зібрав Олександр подорожню торбину та й пішов у Новоросію. Довго чекали його односельці, уже всі жданики поїли, а його немає. Нарешті він повернувся та й розповів людям про степи безкраї, якими конем хоч цілий тиждень скачи – до краю не доскочити, де ковила шелестить. Земля така, що як докласти рук, можна жити. Через кілька днів повів Олександр на ті землі односельців. Нелегка то була дорога, багато людей знайшли на ній свою могилу. Нарешті стали вони на березі річки Інгулець. Аж тут занедужав Олександр і вмер. Поховали його на березі Інгульця і поселилися тут. Забили перший кілок, почали копати землянки, а своє селище Олександрівкою на-звали”. Так про заснування нашого селища розповідає легенда „Ходак з Пол-тавщини”, надрукована в журналі „Соціалістична культура” 1970 року. Засноване наше селище вихідцями з Полтавщини, Чернігівщини та Київщини 1784 року. Спочатку воно називалось Новою Олександрівкою. В 1816 р. тут уже проживало 2783 чоловіки і було близько 445 дворів. Селу було відмежовано 24,6 тис. десятин землі. В 1803 році з Чернігівської і Київської губерній сюди прибули нові партії поселенців, які заснували трохи нижче за течією Інгульця поселення, що дістало назву Мала Олександрівка, а Нова Олександрівка була перейме-нована на Велику Олександрівку. З часу заселення у селі була лише одна довга вулиця (нині це ву-лиця Леніна). Поступово забудовувалися паралельні їй і піднімалися від Ін-гульця нагору. Садиби, обгороджені шелягом, верболозом чи хмизом, мурами з каменю, займали значні площі. Хати та господарські будівлі, як правило, будувались посеред сади-би. Вони мали солом’яну або очеретяну покрівлю. Пізніше більш заможні селяни покривали їх черепицею чи бляхою. Глиняні хати з маленькими одинарними вікнами взимку обмерзали льодом і світло ледь пробивалось у помешкання. Щоб було тепліше, домівки всередині оселі вимазували глиною з коров’ячим кізяком. Головними хатніми атрибутами українського села завжди були піч з плитою та лежанкою. В печі варили їсти та випікали хліб. На найтеплішому місці – на печі або лежанці – спали діти, а дорослі – на лавках чи біля печі на соломі. Влітку, особливо під час молотьби, усією сім’єю перебиралися на нічліг на подвір’я, під скирту соломи. Велика Олександрівка з року в рік зростала, прибували все нові пар-тії поселенців з Білорусії та інших регіонів. Населення в основному склада-лося з українців, росіян та євреїв. Ось динаміка зростання кількості населен-ня: якщо в 1816 р. у Великій Олександрівці проживало 2783 чоловіки, то в 1896 – 4498 чоловік; якщо в 1909 році було 6593 чоловіки, то в 1920 – 7127; якщо в 1926 було 5788 чоловік, то в 1980 – 8268 чоловік. Таке коливання і нерівномірність зростання залежали від історичних подій, які відбувалися: війна, інфекційні хвороби, голодомори. Вже на початку ХІХ ст. до волості входило 70 населених пунктів з кількістю населення близько 20 тисяч чоловік. Більшість складали державні селяни, які займалися землеробством: вирощували пшеницю, жито, ячмінь, овес, соняшник, льон, кукурудзу, ріпак, коноплі, гречку, баштанні культури. Хоча землі й були чорноземними, проте великих урожаїв селяни не збирали, особливо біднота, що не мала ні тяглової сили, ні якісного насіння. Сільська община часто зверталась до Херсонської палати державних володінь з про-ханням надати допомогу зерном голодуючим селянським сім’ям, оскільки вирощеного хліба їм вистачало хіба що до нового року. У волості займалися розведенням коней, великої рогатої худоби, свиней та птиці. Велике значення, особливо в поміщицьких господарствах, мало вівчарство, яке приносило значні прибутки. Після 1866 р., коли основні положення селянської реформи були по-ширені на державних селян, становище хліборобів Великої Олександрівки погіршилося. Землі в їхньому користуванні лишалося стільки ж, скільки й було, але зросла подушна подать, збільшилися й численні податки. Лише заможні та незначна кількість середніх господарств могли їх сплачувати без особливих труднощів, бо виробляли достатньо хліба, щоб продати на місце-вих ярмарках і базарах. Ярмарки у Великій Олександрівці відбувалися тричі на рік – 25 березня, 1 серпня і 6 грудня. З навколишніх сіл і сусідніх волостей сюди з’їжджалися селяни з сільськогосподарськими продуктами, ремісники – із виробами, а також торговці, купці, які теж мали що запропонувати покуп-цям. Адже з розвитком капіталізму в містечку відкривались усе нові дрібні підприємства. Вже 1887 року їх налічувалось 47: швейні кустарні майстерні, кузні, млини, олійниці, гончарні, де випалювалися глечики та черепиця тощо. В 1901 році діяли 2 бондарні, 4 майстерні жерстяних виробів, 9 – з виготов-лення возів та саней, 12 – кравецьких. В 1906-1907 роках 1073 господарства Великої Олександрівки володіли 11732 десятинами наділеної землі, церковні землі складали 124 десятини, неугіддя – 376. Для порівняння: у Великоолександрівській волості Бізюків монастир мав 20718 десятин землі, а поміщики Білоусовичі – 3202 десятини. Царська столипінська аграрна реформа укріпила заможні (як їх нази-вали „куркульські”) господарства. З Великоолександрівської общини до по-чатку 1909 року вийшло 101 господарство, отримавши у власність 619 деся-тин кращої надільної землі. 320 господарств у селі залишилися малоземель-ними (до 5 десятин на господарство), які або здавали свої землі в оренду, або, обробляючи самотужки, отримували восени низькі врожаї. Під час першої світової війни 1914 року внаслідок мобілізації до ар-мії кількість жителів Великої Олександрівки зменшилась і в 1916-му стано-вила 6,5 тис. Багато селянських сімей залишилось без своїх годувальників. Соціальна напруга у суспільстві, стомленому від нескінченної світо-вої війни, швидко зростала. І врешті-решт ознаменувалась розгортанням боротьби з прогнилим самодержавним ладом. У лютому 1917 року народні маси в Петрограді скинули самодержавство, але Тимчасовий уряд, що захо-пив владу у свої руки, не бажав вивести країну з імперіалістичної війни і на-дати селянам землю. Безземельні і малоземельні селяни, охоплені бажанням поділити всі землі „ по справедливості”, тобто порівну, підтримували біль-шовицькі лозунги, які в Росії вже виконували роль державних законів. У січні 1918 року вся влада в містечку перейшла до Ради робітни-чих, селянських і солдатських депутатів. А в 1919 році було створено волос-ний революційний комітет, у березні обрано Раду робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Відомості про початок діяльності сільського органу народовладдя не збереглися. Лише в 1923 році починається її офіцій-ний літопис. За матеріалами Херсонського обласного державного архіву, серед перших, хто очолив сільську раду, був 32-річний Микита Якович Семе-няга. Приміщення, де здійснювала повноваження тодішня місцева влада, до цього часу збереглося і знаходиться по вул. Леніна, 70 (навпроти Великооле-ксандрівської ЗОШ №1). Центральна Рада, яка діяла у колишній столиці України м. Харкові, не хотіла миритися з тим, що Росія прагнула позбавити трудящих України державних прав і самостійності, почала вести мирні пере-говори з Німеччиною та її союзниками. У березні 1918 року Велику Олекса-ндрівку, як і весь південь України, окупували австро-німецькі війська та вій-ська УНР. У Херсонському повіті більшовики розгорнули широку боротьбу, якою керував окружний підпільний військово-революційний комітет. До цієї боротьби долучилися і революційно налаштовані великоолександрівці. В донесенні Херсонського губернського старости міністру внутрішніх справ гетьманського уряду Скоропадського 30 серпня 1918 року говорилося, що поліцією затримано і передано австрійським властям великоолександрівців П.Тавашнянського, Т.Гриня, А.Гнєздовського, В.Кота, О.Соломаху і О.Савеленка, яких обвинуватили у більшовицькій агітації. До військово-польового суду віддали Л.Плахуту та О.Білоконя, які „не визнають існування на Україні державного ладу та підбивають інших”. Проти окупантів виступили і партизанські загони, в яких було чима-ло жителів Великої Олександрівки. Після того, як у листопаді 1918 року оку-пантів вигнали з містечка, його захопили петлюрівці. В районі Великої Олек-сандрівки діяв партизанський загін Л.Г.Бондарєва, до цього загону входили Т.Г.Матковський, В.Сич, Д.Л.Крічевський та ін. жителі містечка. В лютому 1919 р. партизани вибили петлюрівців зі ст. Біла Криниця. Коли в березні 1919 р. частини Червоної Армії разом з партизансь-ким загоном визволили Херсонщину від петлюрівців, влада Рад була віднов-лена. На знак подяки великоолександрівці зібрали і відправили голодуючим робітникам промислових центрів Радянської Росії 10 тис. пудів зерна та 5 тис. пудів інших продуктів, а в липні передали чимало хліба й одягу червоно-армійцям, які вели боротьбу з денікінцями. На початку 1920 р. у Великій Олександрівці було створено волосний революційний комітет, а в березні обрано волвиконком і створено сільраду селянських та червоноармійських депутатів. Радянські органи активно направляли свої зусилля на ліквідацію тяжких наслідків „хазяйнування” в містечку і волості білогвардійців та їх попередників – іноземних окупантів, петлюрівців тощо. На початку 1919 року рядом декретів Раднаркому України було за-проваджено продовольчу розкладку. Для кожної губернії визначалась кіль-кість зерна, яку треба було здати державі. Становище на селі було тяжким. У пограбованих ворогом селян не лишилося хліба, а заможні мали його значні запаси. Волвиконком, захищаючи бідноту та середняків, переклав основний тягар продрозкладки на заможні господарства. Поміщики відповіли на це відчайдушним опором і нерідко ставали на шлях відкритої боротьби проти Радянської влади. Так, весною 1920 року банда Іванова по-звірячому розпра-вилася із загоном херсонських робітників, який під час проведення „тижня червоного хлібороба” прибув до Великої Олександрівки, щоб допомогти се-лянам у ремонті сільськогосподарського реманенту. У збройній сутичці заги-нуло 18 чоловік, у тому числі секретар Херсонського повітового комітету партії Варич, який очолював загін, та голова Великоолександрівського вол-виконкому О.Вакуленко. В 1920 році в містечку було створено партійний і комсомольський осередки, а з початком наступу врангелівських військ – Великоолександрів-ський районний партійний комітет. У вересні в районі Великої Олександрівки дислокувалися частини 20-ї дивізії Другої кінної армії, до складу яких влилося багато місцевих жителів. Проти ворогів Радвлади билися Ф.Ю.Дубина, Г.З.Трюх, О.Л.Білоконь, І.В.Цаца, Ю.В. Чехутський, В.І.Камлик та багато ін. З розгромом врангелівців завершилася громадянська війна в Україні, але не з численними бандами. Боротьбу населення Великої Олександрівки проти бандитських зграй очолив комуністичний осередок який на початку 1921 року складався з 18 членів і кандидатів у члени партії. У лютому 1921 року волость було оголошено на військовому стано-вищі і навколо волосного центру створено застави. Але бандити діяли знач-ними силами. 26 лютого на Велику Олександрівку напав загін махновців (до 2 тисяч шабель). Бандити вбили близько 40 чоловік: начальника району по боротьбі з бандитизмом Логінова, начальника Великоолександрівської воло-сної міліції Надточія, трьох міліціонерів, райпродкомісара та інших. Коли банда захопила село, старий І. Чернишов і його сини Іван і Пе-тро приховали коней, щоб вони не дісталися бандитам. На біду, махновці засікли це, та так побили шомполами старшого Чернишова, що він уже біль-ше не підвівся і помер на подвір’ї Івана Пашнюка (на тому самому місці, де зараз знаходиться СТОВ „Господар”). У березні в районі Великої Олександрівки з’явилася банда Іванова. В бою з нею склало голови п’ятеро мешканців села. 30 березня 1922 р. у висе-лок Твердомедове ввірвалася зграя Свища. Проти неї виступив військовий комісар Євсін та загін на чолі з комуністом Василем Цацою. Під час розгрому бандитів загинув син командира, один з перших комсомольців села Іван Ца-ца. Всіх загиблих у бою поховали в братській могилі і на цьому місці по вул. Братській встановили пам’ятник, а в 1967 році останки були перенесені і по-ховані в сквері Слави. Ще у жовтні 1917 року було прийнято декрет, в якому урочисто про-голошувалася передача поміщицької та іншої землі у приватне користування селян на засадах зрівняльного поділу. Насправді в аграрній сфері більшовики проголосили зовсім інший лозунг: утвердження на селі „великого соціалісти-чного виробництва” замість дрібного селянського і великого поміщицького. Селяни повинні були відмовитись від своєї власності заради праці в радянсь-ких господарствах (радгоспах) і комунах. На початку 20-х років у Великій Олександрівці утворилось кілька колективних господарств. Першими були „Шлях комунарів”, „Воля”, „Сяй-во”, „Вільна нива”, „Нове життя”, „Схід сонця”, „Плугатар”. В артілі „Шлях комунарів” спочатку об’єдналося 16 бідняцьких господарств, потім – 50. Очолив їх Василь Григорович Плахута. Артіль „Воля” об’єднала 10 господарств. У їх користуванні був водяний млин колишнього власника Смо-ли. Напередодні Жовтневої революції і в перші роки радянської влади у Ве-ликій Олександрівні було два вальцеві парові та більше 10 вітряних млинів, 3 олійниці. Контора „Вільної ниви” була розташована по вул. Леніна, 81, де ко-лись була сільська рада, а пізніше майстерня по ремонту побутової техніки. „Нове життя” об’єднало близько 10 господарств, їх городи були на блуквах за ”литовським” лісом (нині городня бригада господарства „Дружба”). Артіль „Плугатар”, яку очолював Я.П.Логвиненко, вирощувала зернові культури. В грудні 1922 року створили ТСОЗ „Нова зоря”, а протягом 1923-24 рр. – ще три артілі. Найміцнішою з них була артіль „Схід сонця”, що склада-лася з членів комуни незалежних селян. Вона мала 5 десятин поливного го-роду, 10 голів великої рогатої худоби. Держава передала їй і ще й черепичний завод. Для ознайомлення селян з основами передової агротехніки та досяг-нень у рільництві, садівництві, городництві і тваринництві, організовувались галузеві виставки. Так, 1923 року у Великій Олександрівні, яка з 7 березня 1923 року стала районним центром, відбулася перша сільськогосподарська виставка, а 6 жовтня 1925 року – друга. Ось що розповідає очевидець: „У райцентрі Великої Олександрівки зранку по селу демонстрували два тракто-ри з агровізком, що гарно прикрасили снопами, прапорами та портретами вождів. У той же час в приміщенні агромузею була влаштована виставка сільського господарства...” З лютого 1923 року сільрада координує діяльність ліквідаційної ко-місії з відокремлення церкви від держави. З Великоолександрівською, Ново-дмитрівською, Старосільською та Малоолександрівською релігійними общи-нами укладено договори про оренду церковних приміщень. Зроблено описи майна цих общин. Власних доходів сільська рада не мала. Кошти від збору сільгосппо-датку, страхування „живого” і „мертвого” інвентаря зараховувалися до ра-йонного бюджету. Сільська Рада повністю перебувала на його утриманні. Надходження та витрачання коштів контролювалися ревізійною комісією, яка складалася з трьох членів: одного бідняка і двох середняків. Податки та збори формувалися за рахунок внесків приватних землев-ласників та торгово-промислових підприємств. У грудні 1926 року сільрада розпочала роботу у складі комісії, утво-реної при райвиконкомі, по запровадженню у селищі радіомовлення. Крім державних коштів, передбачених на виконання культурно-освітніх програм, на радіофікацію залучаються пожертви населення. 1927 рік. Кількість населення села Велика Олександрівка становить 7755 чоловік. На виборах обрано 79 членів сільської ради, 23 кандидати. 87 чоловік позбавлено виборчих прав. Заборона їх участі у державній роботі мотивується такою причиною: приватний крамар, син експлуататора, піп, дяк, торговець, перекупник, був городовий і т.д. Ці люди не користувалися виборчим правом. Головою сільради обрали Букача і президію з трьох осіб та склад п’яти секцій: земельної, адміністративної, культосвітньої, фінансово-господарської і допомоги громадським організаціям. Ще з 1925 року прово-дилася активна робота сільської Ради з ліквідації неписьменності населення. Працювала школа лікнепу. На цей час сільрада мала можливість певну час-тину коштів від податків та зборів витрачати на розвиток села. За 1927 рік на ремонт сільради витрачено – 570 крб., на благоустрій – 57 крб., будівництво мостів – 150 крб., ремонт колодязів – 478 крб. До 1925 року посівні площі і врожаї в основному досягли довоєнного рівня. На цей час в селі працювали 4 невеликі промислові підприємства, па-ровий та водяний млини, 2 маслозаводи. З 1925 року в країні почався перехід до суцільної колективізації. Темпи коле-ктивізації спускалися зверху у вигляді контрольних цифр. Районні власті іноді виявляли готовність до ще більшого скорочення строків. Після ХV з’їзду ВКП(б) партійна організація Великої Олександрівки, сільська Рада, місцеві комсомольці вели наполегливу організаційну й пропа-гандистську роботу щодо проведення масової колективізації селянських гос-подарств. Навесні 1929 року у Великій Олександрівці вже було 3 сільськогос-подарські артілі, 4 ТСОЗи (товариство спільного обробітку землі) і 4 садово-городні артілі, які об’єднали 203 селянські двори з земельною площею 2040 га, а в грудні 1930 року колективні господарства об’єднали вже 86,5% дворів. На початку 30-х під час масової колективізації з дрібних артілей, а також за рахунок вступу до них нових господарств, у Великій Олександрівці було створено два колгоспи: імені Будьонного та „Колективіст”. З 1934 року і до початку Великої Вітчизняної війни (1941-1945 років) у Великій Олександрівці було 4 сільськогосподарські артілі. Їх основні показники перед війною: Назва колгоспів Закріплено га. землі Об’єднано господарів (сімей) Членів колгоспу (чол.) всього в т.ч. орні ім.. Будьонного 3369 2369 365 933 ім. Хрущова 3273 2763 227 621 ім.. 14-річчя ЧКДПУ 3231 2935 165 479 ім. Котовського 2311 1661 214 634 Для подальшого розвитку сільського і промислового виробництва у Великій Олександрівці та в районі Херсонський окружний виконавчий комі-тет 13 жовтня 1926 року прийняв постанову про будівництво гідроелектрос-танції на річці Інгулець. Це одна з перших в Україні ГЕС, побудована в 1928 році за планом ГОЕРЛО. Передбачалося спорудити греблю, підняти до 4-х метрів воду і зросити 500 га посушливих земель, крім того побудувати залі-зобетонний міст зі шлюзами. 7 листопада 1927 року в день святкування 10-ї річниці Жовтня відбулася урочиста церемонія закладки першого каменя ГЕС. І запрацювала на нафті тимчасова електростанція, яка дала струм для 200 будинків будівельників. Заговорив перший гучномовець. На спорудження ГЕС було виділено 250 тисяч карбованців. В 1928 році ГЕС почала працювати. Дві гідротурбіни потужністю 135 кіловат дали перший струм. Живий свідок будівництва Євдокія Василівна Соромля розпо-віла, що Великоолександрівська гідроелектростанція була оголошена удар-ною будовою. Головою райвиконкому на той час був Греус, інженер-будівельник Маєвський. Дружно взялися трудящі району за спорудження станції, їм допомагали студенти Одеського меліоративного інституту. Райком КП(б)У і робітком профспілки „Будівельник” проводили серед будівельників велику масово-політичну роботу. Працювали гуртки лікнепу, оборонні та спортивні товариства, бібліотека. До 1928 року великоолександрівці пересувалися через річку Інгулець греблею, що збудували у перші роки заснування села. Крім греблі, на окраї-нах було два містки, які були розраховані лише для гужового транспорту. У 1927-1928 рр. для будівництва гідроелектростанції та нової греблі використали камінь від старої греблі і водяного млина. Тепер можна було рухатися через Інгулець автомобілям та тракторам вантажопідйомністю 8 тонн. Навесні під час паводків міст заливала вода, а в окремі роки вода підні-малася до села. Тоді на станцію Біла Криниця доводилося добиратися аж через Давидів Брід. У січні 1985 р. Запорізьке містобудівельне управління-5 розпочало спорудження нового мосту через Інгулець. І його будівництво завершилося 1987 року. Довжина мосту – 108 м, вантажопідйомність – 80 тонн, рух авто-машин – двосторонній. Сума використаних капіталовкладень на цей об’єкт становить 689 тис. крб., вартість будівельно-монтажних робіт становить 640 тис. крб. Кра-щими будівельниками нашого мосту були М.М.Камлик, А.Ф.Кабінов, В.Ф.Зеленюк, В.А.Лук’яненко, П.С.Зубовський, М.М.Дегтяренко, Б.І.Кот. Перехід до суцільної колективізації бідняцьких і середняцьких гос-подарств супроводжувався розкуркуленням заможних селян, які чинили від-чайдушний опір „колгоспному рухові”. 1930 року під час першої хвилі роз-куркулення за межі села було вислано до Сибіру чимало заможних селян, а їх майно передано сільськогосподарським артілям. У 1931 році колективізацію одноосібних господарств Великої Олександрівки було завершено, а репресії не припинялися. Вони залишили по собі гіркий слід в історії країни. У передвоєнні роки триває освоєння місцевими колгоспами заплав Інгульця під сади та городи, будівництво і розширення тваринницьких ферм, в яких утримувалась велика рогата худоба, вівці, свині, коні, птиця. Основні показники виробленої продукції за рік до окупації: зернових зібрано 21252 ц, картоплі – 1175 ц, овочевих і баштанних – 55230 ц. Площа під урожай 1941 року складала 2369 гектарів. Першим головою колгоспу ім. Будьонного був Архипов, який прибув з міста як десятитисячник. Потім його очолював Максим Архипович Заїчен-ко, який загинув у перші роки війни, перебуваючи в партизанському загоні Павловського; потім - Ілля Демидович Соромля , теж розстріляний окупан-тами 1941 року як комуніст і офіцер Радянської Армії. Колгосп ім. Будьонного був найбільшим не лише у Великій Олекса-ндрівці, а й в усьому районі. Про це свідчать порівняльні цифри сусіднього колгоспу ім. Хрущова станом на 1941 рік. Посівна площа становила 2210 га, в тому числі під озиму пшеницю – 1070 га. В колгоспі було 2 автомашини, 12 плугів, 8 сівалок та інший реманент. Перед війною колгосп ім. Будьонного очолював Михайло Іванович Кравченко, парторганізацію – Йосип Іванович Беньковський, комсомольську організацію Гаша Дубина, завідував господарством Іван Трохимович Букач. В колгоспі було дві рільничі, три городні і одна садова бригади. В останній працювали талановиті садівники: І.К.Нещеретов, В.Т.Божко, брига-дири Т.П.Сидоренко та П.О.Кот. У 1933 році новостворена промартіль „Перемога” об’єднала куста-рів-одинаків. Головою цієї артілі був Денис Савелійович Мудрий. Контора „Перемоги” була розташована вище вже нині неіснуючої церкви Миколи Чу-дотворця, на місці сучасного готелю. В промартілі працювали цехи: швейний (тривалий час ним завідував І.К.Продченко, по ремонту і шиттю взуття (заві-дував Г.Т.Гостренко), фотографії (завідував Ф.Камлик, а потім Д.Л.Крічевський). Працювала і годинникова майстерня, яку довгий час очо-лював талановитий майстер-годинникар Т.Д.Лісовець. Інваліди містечка теж знайшли застосування своїм силам і талантам, об’єднавшись в артіль „Червоний шлях”. Вони працювали в олійниці, виго-товляли горщики, глечики, черепицю та цеглу. Мали свою землю, яку засіва-ли сорго і виготовляли з нього віники. На четвертій та п’ятій дільницях села вистукували молотами в куз-нях ковалі К.М.Сколібог зі своїми синами Павлом та Степаном, Чуйко, Голо-ватий, Чернишов і Астьоненко. На всю Велику Олександрівну і волость славився тесля Василь Гри-горович Бебел, який мав на власному подвір’ї майстерню (нині на цьому мі-сці знаходиться районний історико-краєзнавчий музей). В майстра було багато учнів, які продовжили його справу в повоєнні роки. Це Л.Качан, С.Позеха, Н.Азовський, Є.Дрібнич, О.Іщенко та багато ін. Перед війною у Великій Олександрівці успішно розвивались проми-слові підприємства: черепичний і цегельний заводи, гончарня, олійниця, 2 млини, а також кілька майстерень побутового обслуговування. Розширялася торговельна мережа, упорядковувалося село. 1938 року методом народної будівлі прокладено перші сотні метрів водопроводу. В 1935-1936 роках на березі Інгульця закладено прекрасний парк, будується стадіон. Усі ці роботи під час суботників виконують в основному комсомольці і молодь. Поліпшувалося медичне обслуговування. Якщо до грудня 1929 року в район-ній лікарні працювало лише 2 лікарі, 5 медпрацівників із середньою освітою і 8 чоловік обслуговуючого персоналу, то в 1940-му вже було 5 лікарів і 17 чоловік середнього медперсоналу. Перед самою війною шкільна мережа Великої Олександрівки скла-далася з двох семирічних, початкової і середньої школи, що знаходилася по вул. Леніна (на місці колишнього кінотеатру „Промінь”). У 1940 році в сере-дній школі працювало 24 учителі і навчалось 450 учнів, у семирічній школі № 3 (сучасна ЗОШ №1) вчителів було 18, а учнів 440 – 460. 1941 рік, як не один попередній, видався врожайним. У полі достигав хліб, у садах гнулися гілля дерев від соковитих плодів, суданка виросла вище кінсь-кого росту. Не було жодної сільськогосподарської культури, яка б не радува-ла селянське око. Та не судилося зібрати урожай. Не судилося селянам пора-діти з нього. 22 червня 1941 року на нашу землю віроломно напала фашист-ська Німеччина і все це багатство дісталося німцям, які 22 серпня 1941 року вже хазяйнували на нашій землі, аж до визволення від окупації Радянськими військами 12 березня 1944 року. Тяжко було солдатам на фронтах Великої Вітчизняної, наша армія зазнавала величезних людських втрат. Та ще тяжче жилося мирному насе-ленню за нової окупаційної влади. В райцентрі та деяких селах нашого райо-ну фашисти створювали концентраційні табори. За колючий дріт заганяли військовополонених, комуністів, комсомольців, непокірних громадян, які перебували на окупованій території. Окремо існували табори для військово-полонених і цивільних бранців. Один із них був у семирічній школі №2, дру-гий – у дворі „Тсоавіахіму” (товариство співдії авіації і хімзахисту), третій – у недобудованому сараї колгоспу „14-річчя ЧКДПУ” по вул. Маяковського. Знущання, розстріли і знищення мирного населення не припинялися. 23 лютого 1942 року у День Червоної Армії на місці сучасної автобусної зу-пинки в напрямку ст. Біла Криниця був насип, на якому стояв трансформа-тор, німецьким військовим судом судили за агітацію і протидію новим влас-тям Ніну Михайлівну Єкатериненко. Вирок був такий: смерть через пові-шання. На це страхіття зігнали все село і здійснили злодіяння о 12 годині дня. Тіло нещасної жінки висіло більше доби, як попередження про те, що на ко-жного, хто ослухається нову владу, чекатиме такий кінець. За період окупації фашисти насильно вигнали на каторжні роботи до Німеччини 2812 жителів нашого району і закатували більше 40 мешканців райцентру. З перших днів фашистського панування на нашій території були розстріляні голова сільради К.Я.Щербак та секретар М.К.Плахута, які зали-шились у селі для організації партизанської боротьби. Розстріляли і зовсім молодого юнака, сина Щербака – Володю, який вирішив помститися за бать-ка. Та ні погрози окупантів, ні терор не злякали радянських патріотів. 1942 року було створено комсомольсько-молодіжну патріотичну підпільну групу, яку очолив В.В.Соромля. До складу цієї групи входило 18 чоловік, із них 15 великоолександрівців і 3 військовополонені, яких визволили підпіль-ники: Бебел Віра Іванівна Децик Микола Геннадійович Драченко Віктор ( з полонених) Запара Михайло Лукич Іванов Микола Семенович Колесник Володимир (з полонених) Литвиненко Михайло Антонович Назаренко Іван Оникійович Немченко Володимир (з полонених) Остапенко Ніна Порфирівна Пшонь Ілля Степанович Покутній Олександр Григорович Родзишевська Валентина Миколаївна Сергєєв Микола Ісайович Скоблік Григорій Павлович Соромля Василь Васильович Соромля Мусій Тихонович Яценко Андрій Андрійович Володимиру Немченку дивом вдалося втекти з окупованої Великої Олександрівки і добратися на свою батьківщину, в м. Бобруйськ (Білорусь). Готуючись до збройної боротьби проти окупантів, члени групи зби-рали гвинтівки, боєприпаси, медикаменти, виготовляли документи для вряту-вання юнаків і дівчат від фашистської неволі. Бланки з ризиком для життя діставала член організації Валя Родзишевська, яка на той час працювала друкаркою в німецькій комендатурі. З наближенням Червоної Армії, на початку 1944 року, здобувши зброю, група вирішила перейти до партизанських дій, проте здійснити свої наміри молодь не встигла. Почалися арешти. 14 лютого 1944 року фашисти схопила всю групу. Почалися допити і катування в сараї, що був тоді по вул. Садовій, 56 (на той час там мешкав один із підпільників Микола Сергєєв). Гестапівці вигнали з будинку Миколину матір і тут чинили допити. Катували військовополонених, підозрілих людей і членів комсомольсько-молодіжної патріотичної групи. Це було жахливо. Стояла велика колода, на якій були розкладені катівські знаряддя: кліщі для виривання зубів, залізні загострені шворні, швайки, голки, якими проколювали очі, протикали руки, жінкам – груди. Тут знаходились різні коліщата, ножі, загострені шпички. До бантин були підвішені ремінні і звичайні канати і цепи з гачками. На стінах висіли одинарні дерев’яні ярма, які одягали людям на шию і звертали в’язи, підвішували гаками до бантин, заганяли голки під нігті та зривали їх, виривали й вибивали зуби. Через цю катівню пройшли майже всі члени орга-нізації. 12 діб тут катували молодь і комсомольців. А 29 лютого 1944 року їх вивезли до глибокого шахтного колодязя, що в степу за Малою Олександрів-кою, і після знущань розстріляли. Тіла вкинули до колодязя. Після визволення Великої Олександрівки жертв фашистського терору дістали. 17 замордованих підпільників і тіло матері підпільниці Валі Ро-дзишевської Марії Василівни підводами розвезли по домівках. 13 березня їх усіх поховали. Шестеро чоловік – в одній братській могилі, в самому кутку кладовища, що біля Недогірського лісу, останніх – на двох інших кладови-щах нашого селища. 9 Травня 1967 року, у день відкриття скверу Слави, останки членів комсо-мольсько-молодіжної патріотичної групи, за винятком Валі Родзишевської, перепоховали в одній могилі у цьому сквері. Всі підпільники посмертно нагороджені медалями „За відвагу”, а їх імена навічно вписані в Книгу пам’яті України Херсонської області і викарбувані на надгробній плиті в сквері Слави. У роки війни на території селища діяла і націоналістична група на чолі з Миколою Засядьком. До цієї групи входили Таїса Засядько (сестра Миколи), Таїса Міхеєнко – секретар райземуправи, Єфросина Скляр, Микола Котіков, Віктор Коєв та його сестра, Клавдія Снігач і її брат Павло. А також - окремі поліцаї і навіть сам начальник поліції Тимофій Запара. Шефом цієї групи був поляк за національністю Мирон Руп, який забезпечував групу націоналістичною літературою, значками про приналежність до організації, вербував молодь у свої лави. Німецькі окупанти вороже ставились до цієї групи, яка боролась за самостійну Україну. Невдовзі Миколу Засядька заарештували, жорстоко катували і вбили. До цього часу ніхто не знає, де знаходяться останки керівника націоналістичної групи. Після звільнення Великої Олександрівки всіх її учасників засудили. Після відбуття покарання вони повернулися в своє рідне селище, тут, як і усі, жили і працювали. Герой Радянського Союзу Іван Якович Краснік, уродженець с. Твер-домедове Великоолександрівської селищної ради і Олександр Лукич Єремен-ко – повний кавалер орденів Слави, нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни 2-го ступеня. Їх імена викарбувані золотом на мармуро-вих плитах, що на Алеї Героїв в парку Слави у м. Херсоні. Мужньо воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни великоолек-сандрівці. Вони захищали Москву і Ленінград, Сталінград і Севастополь, Одесу і Київ, визволяли Варшаву і Прагу, штурмували міста Німеччини. До Книги пам’яті України Херсонської області занесено імена 3530 воїнів – жи-телів району і 660 чоловік - мешканців селища Велика Олександрівка. 9 Тра-вня 1967 року в сквері Слави встановлено пам’ятник і стели, на яких викар-бувані прізвища всіх великоолександрівців, що загинули в боях, захищаючи свій край, і визволяли інші країни від німецько-фашистських загарбників. Мов після великої пожежі чи страшного землетрусу, виглядала Ве-лика Олександрівка після окупації. Німці спалили млин, зруйнували пошту, будинок культури, приміщення середньої школи, що знаходилася по вулиці Леніна, дитячий будинок, греблю. Розграбували і знищили народне добро та особисте майно громадян, вивезли всю сільськогосподарську сиро-вину та продукцію до Німеччини. Забрали в рабство багато чоловіків. Великого лиха заподіяли фашисти колгоспам. Не вистачало робочих рук, машин, тягла, аби заново підняти виробництво. Так, навесні 1944 року в артілі імені Будьонного працювало всього 44 чоловіки, в основному, це були інваліди війни та люди похилого віку. Весь тягар непосильних робіт у полі несли на своїх плечах 310 жінок, 83 підлітки, які використовували 7 робочих коней, що лишилися в колгоспі, та власних корів. Вони зорали та засіяли 870 гектарів землі і влітку одержали урожай пшениці по 9,5 центнера з гектара. Колгоспниця артілі імені Чубаря Ганна Ліс овець, згадуючи минуле, розповідала, як у косовицю жінки запрягалися і гуртом перекочували комбайн до скошених копиць та до інших полів. Діти збирали колоски, виливали ховрашків, заготовляли дрова для опалення в школі. Дружно взялися за відбудову зруйнованого господарства колгоспни-ки. На подвір’я артілі ім. Будьонного люди привели 20 коней, 2 воли та сті-льки ж корів, звезли сільськогосподарський реманент, який тільки-но в них залишився, також посі |
6 червня 2008
|
| Закрити |
